— Та так, мамо, а він зараз вийшов.
— Злодій, розбійник! А їх там у тій проклятій пустині відкись назбиралося, як круків до падла! Але я бачила, я чула все, що вони говорили!
— Та про що вони говорили, мамо?
— Ей, та й дурна ж ти! Ти, небого, злякалася б, якби почула, що твій чоловік там говорив! Але я їм помішаю їх прокляті пляни. Я сама піду до суду, присягну, буду свідчити на тих розбишак!
Бідній Матроні й справді лячно стало. Не допитувала дальше й не роздумувала над тим, що там міг таке страшне говорити її чоловік. Вона боязько відсунулася від темної намітки, що, як їй бачилося, закривала якусь страшну тайну, а та тайна кожного, що знає про неї, мусить безпечно потягнути в погибіль. Горпину вона виймила з числа тих нещасних жертв, бо її очам стара, недоступна й енергійна жінка давно ввижалася якимось єством, обдарованим надприродніми силами, єством, що все зуміє запанувати над обставинами.
— А де ви, мамо, вчора були, що вас не було дома?
— Де я була? А як же ти знаєш, що мене не було дома?
— Як знаю? Я ж була у вас учора кілька разів. Нікого нема, хата засунена, навіть Іванка нема… Ага, де ваш Івась дівся? Корови вчора самі прийшли з лісу, Демкові пас таки його хлопець, а наших не було кому вигнати.
— А чула ти, що через того хлопчиська наробилося?
