Якийсь супокій обняв його, розкіш наповнила його душу. Він зажмурив очі і трохи лежав так, розкошуючись тим станом напівсонним, при котрому проте вогник свідомости не гас, а тільки раз ясніше, а раз слабше освічував усе навкруги. Та тільки круг той був малий, малий, хоть обіймав цілий світ, усе, що в тім світі було найкраще і найлюбіше йому. Вся минувшина, повна довгих терпінь, боротьби й невигоди, аж до вчорашнього дня включно, зсунулась у темну пропасть, як лавина, і не полишила по собі ніякого сліду. Весь окружаючий світ пропав, не існував зовсім. Тільки жінчине лице ясніло над ним, мов сонце, тільки дитячі очі світили йому, мов чудово блискучі зорі. Та скромна кватиря, зложена з сальоника, трьох кімнат і кухні, розширювалася в його уяві, робилася якоюсь велетенською святинею, якоюсь домівкою таємної, йому приязної сили.
Поволі загасло почуття часу й простору, рожевий вогничок свідомости замиготів і розплився непомітно, мрії перемінилися в тихий, покріпляючий сон. Та й у сні почуття розкоші тривало далі, а коли вогник свідомости — не той давніший, а якийсь новий — знов замиготів на поверхні його душі, капітан побачив себе малим хлопчиком, що грався в тій самій святині, про яку марив перед сном. У святині так тихо, так тепло. Якесь золоте божество дивиться на нього милостиво. Він чує, що під опікою того божества може гратися свобідно, може буте безпечний. Чим же ж він грається? Адже це величезний діямант, що яснів на чолі божества, мов зірниця. Саме божество дало йому цей неоцінений клейнод. Підскакуючи з радощів, він підкидає ним угору і ловить
