Це стогнав нещасний, замучений Андрій!
— Що тут таке? Хто ти, нещасливий? Що з тобою?
— Як то, то не ви Олекса Довбущук?
— Я? Я Довбущук, але не той, котрого ти знаєш.
— Хто б ви не були, рятуйте мене! Винесіть мене відси! Занесіть до села! Я син Кирила Петрія!
— Ти Андрій?..
— Я Андрій! Ой, скоро, скоро! Візьміть мене відси! Тут страшно!.. Несіть мене, нехай хоч умру на вільнім повітрі!
Серед німого страху розв'язав старий хлопця, і обгорнувши його власною одежею, виніс із пустині, й обережно поспішив зі своїм тягаром у село. Андрій зомлів, коли старий виніс його на свіже повітря. Здавалося, що страшні болі, уплив крови й голод зовсім обезсилили його. Старий, добуваючи всіх сил, поніс зомлілого у село, шепчучи:
— Боже милосерний! Два рази ти дозволив мені спасти його. Хіба третій раз мав би запізно прийти мій рятунок?..
Та що це за чоловік спішить із села на Довбущуківку?
Хід його непевний, сам він хитається, як стара верба, котрою колихає осінній вітер. Хоч буря й непогода, хоч студінь проймає, він без шапки, вітер розкидає його сиве волосся і шарпає його подертим кафтаном, та він не зважає на те, квапиться просто на Довбущуківку, мабуть нічого не чуючи, не бачучи ні перед собою, ні довкола себе.
— Добра ніч! — промовив до нього старий, та він, здавалося, не бачучи його, пройшов
