очі, уста й лице. Його руки були зв'язані назад, і він летів наосліп, просто на Демка. За ним гнала юрба темних постатей, а поперед них бігла стара Горпина.
— Ади, Олекса! — буркнув Демко.
А Олекса жене непритомний, сліпий, жене просто до Демка. Та нараз спіткнувся о старця, що лежав на землі, і з тяжким розмахом гримнув собою об землю.
Старець отворив очі. Його тіло знов задрижало. Сили опускали його, він прошептав тільки:
— І… ти… мій син!.. І… ти будь…
Це були останні слова Олекси, сина славного капітана опришків Довбуша!
А в тій хвилі надбігла Горпина, надбігли стражники, і всі остовпіли, побачивши те, що було перед ними. Ніхто не звертав уваги на пожежу, що розгулялася на добре й тепер гуділа, шипіла й тріщала від пустині. Стара стала, мов укопана, пізнавши в мертвім старці свого чоловіка, а в живім кривавім, свого сина. В ній відізвалося материнське, жіноче серце, — вона голосно заридала й кинулася до тих, що лежали на землі. Стражники й пов'язані опришки стояли німо довкола. Між ними були й Демкові сини, лише не видно було Невеличкого.
Нараз у те непорушне колесо всунувся — ніхто не бачив відки — високий, сивий як голуб, старець. Він увійшов до середини колеса, а на його похиленім чолі видно було смуток і тяжку задуму.
— От це Олекса, син мій, — заговорив він, показуючи на мертвого старця, — а це Олекса, внук мій, — додав, показуючи на кривавого
