— Отче Ізидоре, махай додому, ладь вечерю… гости їх… а я почастую їх вином із своєї пивниці.
— Але ж, ваша ясновельможність, я бідний слуга Божий, відки мене стане гостити двадцять таких лісових ведмедів?
— Не стане? То як собі хочеш. Нехай тебе про мене й повісять, нехай тобі сиплють вугілля до халяви, як не одному з вашої братії! Коли тобі так жаль погостити їх, про мене! Мені байдуже.
— Але ж… на милість Бога… ваша ясновельможність,… не дайте марно пропадати чоловікові!
— Роби, що кажу!
— Але ж…
— Нічого „але ж“! Так мусить бути, і кінець. Не знаєш, що на голову Олекси Довбуша наложено тисячу червінців? Як він буде в моїх руках, нагорода буде твоя! Іди й лагодь вечерю!
Отець Ізидор того, здається, і чекав. Урадуваний поклонився воєводі до колін і подався в село, рахуючи в дусі прекрасні червінці. А ті червінці, — то були грушки на вербі! Польське правління, польський сенат, польська шляхта як що обіцяла, то на тій обіцянці кінчилося.
А пан Шепетинський ходив, дуже врадуваний по широких, пишних покоях і затирав руки з радости, що йому доля судила зловити славного опришка, котрий від кількох літ ширив страх між довколичними панами.
Зблизився вечір. Пан воєвода тихенько, боками поза село, рушив, оточений гурмою озброєних слуг, до мешкання о. Ізидора, аби опришків зненацька напасти при вечері й легким
