тивився тому, а мати аж заплакала з радости, почувши від Андрія просте та нехитре оповідання про його знайомість із львівськими панями. Материнське серце почувало природню гордість, що син сягнув хоч і не дуже високо, та все таки вище свойого стану, і вона, цілуючи його в голову, благословила його на щасливий вік.
Умовилися, що отець поїде з ним до Львова і пробуде там у його кватирі, аж доки не полагодять справи його подруження.
Кілька день перед їх від'їздом додому Петрія прийшов старкуватий уже чоловік у міщанськім одязі, і, привітавшися з господарем, мовчки сів на лаві та придивлявся обом Петріям, то старому, то молодому, злегка всміхаючися. Потім промовив:
— Не пізнаєте мене?
— Ні, не пізнаю,— відповів старий Петрій, придивляючися до гостя.
— Я також не пізнаю, — відповів Андрій.
— То й добре, — сказав гість. — Нема по чім і пізнавати. Не так ми познайомилися, аби варто було про це згадувати. А проте я не забув за вас, та й є в мене невеличке діло до вас. Та й то не так до вас, — мовив він, позираючи на старого, — а більше до панича.
При тих словах він вийняв із своєї шкіряної торби досить спору річ, завинену в полотняну шмату і зав'язану двома вузлами. Поклавши ту річ на столі й розв'язавши вузли, він вийняв із шмати стару книжку в дерев'яній, шкірою обтягненій оправі, яку декуди поточили хробаки, і подаючи її Андрієві, сказав:
— Я там на письмах не багато розуміюся. Друковане ще сяк-так, але писаного, особливо
