лася попросити священника, аби написав до її сина до Львова, що його тато вмер нагло. Та й то вона не могла подати йому докладної адреси, і для того лист, адресований недокладно, запізнився на почті на кілька днів.
Хто позбавив життя Петрія, про це не було майже ніякого сумніву. Петріїха, що бачила Ленька в своїй хаті, відразу сказала, що це зробив не хто інший, лиш він. Те саме подумав також Олекса Довбущук зараз у першій хвилі, почувши про те, що Петрія вбито в його власній пивниці, але не сказав про це нікому а ні слова. Та за те на його власне життя в Петрієвій хаті налягло щось, мов важкий камінь. Його не виганяв, ані не випрошував ніхто, але йому відхотілося їсти, і по кількох тижнях, у яких він лежав майже не встаючи, він одної ночі тихо згас, так що й ніхто не завважив часу його смерти.
Вмерла також не завважена ніким божевільна Демчиха в розвалині своєї хати на Довбущуківці, а коли Іванко кілька день по похороні Петрія прийшов відвідати її, застав у розвалині тільки голову та деякі частини її тіла, пообглодувані якимись звірами, не знати, чи псами, чи лисами. Зимою того самого року прийшло також до громадського уряду в Перегинську повідомлення від тюремного заряду у Львові, що в'язень Демко Довбущук умер у тюремнім шпиталі. Смерть потроху погодила завзятих противників і дала їм спокій, якого вони не зазнали за життя.
