— Небагато вже лишилося мені до кінця, — сказав капітан, сідаючи напроти Анелі. — Другого дня рано я одержав твій лист і під його впливом барон і ціле його п'яне балакання відскочило на задній плян. Я вже зовсім не почував охоти бачитися з ним і з острахом подумав собі, що коли тепер прийду до нього, він певно поміркує, що я прийшов упоминатися за позичені вчора гроші. От тим то я й надумав перечекати кілька день, а тепер запитати тільки в відомім шинку про баронову кватиру. Проходячи повз того шинку в службовій справі, я вступив до середини і запитав про барона.
— „О, барон!“ — скрикнув шинкар. — „Гарних нам баронів сюди надсилають! Це не барон, це правдивий розбійник. Скільки я вже шкоди й клопотів мав через нього, цього вам і не сказати. Ну, та вчора він дістав за своє! Зайшов собі з кількома угорськими вояками, почав їх ганьбити й напастувати, викинули його з шинку. По хвилі вернув, зразу держав себе спокійно, та потім ще дужче почав докучати тим воякам. Кинулися на нього, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока[1]) і ледве живого викинули на вулицю, а сами повтікали.“
— І що ж сталося з ним? — запитав я, переляканий.
— „Не знаю, — відповів шинкар. — Довго ще йойкав і стогнав на вулиці, та я, боячися ще більшої галабурди, позамикав двері й вікна і не хотів нікого більше впускати. Потім уже нічого не було чути, здається, що поволікся до своєї кватирі“.
- ↑ Вафенрок — військовий короткий сурдут, тужурка (З нім.).
