вродливий, мавши такі зв'язки такі спосібності і от що з нього вийшло.
А помовчавши хвилю, додав:
— Зараз тоді я хотів написати тобі про це все, та потім подумав собі: вона там бідна і так має досить своїх клопотів, пощо маю ще дразнити її нерви описом цеї історії. Але á propos[1] твоїх нервів, Анелечко! Їй-богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.
— І що видумаємо? — сумно відмовила Анеля. — Я знаю, одно могло б мені допомогти, та цього одного як раз ти не матимеш змоги зробити.
— А це що таке, скажи! Що би це таке могло бути, що залежало би від моєї спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? — з запалом скрикнув капітан.
— Може воно й не залежить від твоєї спромоги, — мовила Анеля.
— Ну, але скажи, скажи! — просив капітан.
— Знаєш що, любий мій, — мовила Анеля, обнімаючи його рукою за шию і тулячи голову до його грудей. — Віддавна вже, зимою і літом, марила я про те, щоб покинути це місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважніше, праця при сільськім господарстві, котру змалечку люблю безмірно, відсвіжила би мої нерви, привела би мене до цілковитої рівноваги.
— Осісти на селі… провадити своє господарство, — мовив звільна капітан, задумуючися, — ну певно, це було би не погано, хоча досі я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського життя.
- ↑ З приводу, що до.
