якийсь зв'язок між тим оповіданням і Анелиними нервовими припадками? І який? Чи мала би на дні її душі скриватися справді якась історія з бароном? І яка? Але ні, це не може бути! Анеля так щиро, так спокійно, без ніякого замішання, з такою дитячою невинністю впевнювала його, що ні про яку історію нічого не знає, що противне припущення було би злочином, святотатством, сповненим на його любові, на його домашнім щастю. Ні, ні! Між оповіданням про Рейхлінгена і Анелиною хоробою нема ніякого зв'язку! Інакше мусів би припустити, що вона бреше, грає комедію і то грає з незрівняним майстерством. Сама думка про це наповнювала його обуренням, тривогою і обридженням і він відтручував цю думку від себе всією силою своєї любови… А в тім яка ж би це могла бути історія, що сама згадка про неї могла би пройняти Анелю таким переляком? Капітанова думка жахнулася летіти в безодню огидних здогадів, де надто не було ніякої надії зловити якийсь конкретний факт. Ні, ні, ні! Анеля була недужа, небезпечно недужа, тим небезпечніше, що стан і причини її хороби були зовсім загадкові. Треба буде якнайсквапніше засягнути лікарської поради, а тимчасом робити все, що можна, щоби вдержати її душу в спокою, оминати непотрібні подразнення, достарчувати їй розривок, чинити приємність. Поперед усього треба сповнити її бажання і написати просьбу до команди, щоб увільнила його від служби. Вона майже випхнула його, щоби писав ту просьбу. Очевидно, її гаряче наставання на те, щоб він якнайшвидче виступив зі служби, є не що, як тільки наслідок її хороби, є прояв якоїсь манії, і він, капітан, так швидко служби не покине. Та написати
