— О, так, трохи! — рівночасно і також сквапливо мовив Редліх.
Капітан здивований глядів на цю сцену. Хотів уже вибухнути сміхом і по-свойому звичаю взяти цих двоє людей на протокол, коли нараз Редліх, відвертаючися з певною остентацією[1] від Юлії і зближаючися до нього, мовив поспішно:
— Вибачай, капітане, але мушу з тобою попрощатися.
— Що? Що? Що? — з величезним зачудованням скрикнув капітан, приступаючи до свойого старого приятеля і силкуючися заглянути йому в очі.
— Мушу йти! — повторив Редліх, збентежений поглядаючи на годинника. — Я трохи перечислився в часі… Маю ще справунки…
— Редліх! — гостро мовив до нього капітан. — Зачинаю не розуміти тебе. Приходиш до мене, щоб побалакати, заявляєш згори, що маєш дещо вільного часу, а тепер раптом зриваєшся.
— Вибачай, капітане, але їй-богу… не можу лишитися.
— Та чому? Говори правду!
— Іншим разом! Іншим разом скажу тобі, а тепер мушу йти! — благаючим тоном повторяв Редліх, щораз більше наближаючися до дверей.
— Ні, це не може бути! Редліх! — мовив з натиском капітан, котрому кров почала набігати до голови. — Ти мені цього не зробиш!
— Капітане, — мовив Редліх рішуче й енергійно, бачучи, що капітан заступає йому дорогу, — даю тобі слово чести, що довше не можу тут лишитися ані хвилі.
- ↑ Остентація — підкреслення.
