В однім відлюднім закутку Каліфорнії познайомився я з Діком Бекером. Це був рудокоп, що вісімнадцять літ зносив нужденне життя, повне невигід і розчаровань. Поважний, простодушний чолов'яга, він мав сорок шість літ, був сірий як щур, ледве трохи письменний, у невідповідній до його росту, глиною захляпаній, одежі. Але його серце, це було коштовніше золото від усього, що він на своїм віці вигріб своєю лопатою, чистіший метал від усякого, який колинебудь викопувано й вибивано на монету.
Коли тільки Бекер не мав щастя і був трохи знеохочений, починав жалувати страти чудової кицьки, яка вперед була його власністю. Коли говорив про її дивну мудрість, то, видно було по його лиці, внутрі свойого серця був переконаний, що вона мусіла бути наділена людськими — а може навіть надлюдськими прикметами.
Раз почав він у моїй присутности говорити про цю звірюку.
— Вісім літ — мовив — мав я тут кицьку, — оця певно була б зацікавила вас. Називалася Том Кворц (по нашому б сказати Хома Кремінь), була велика й сіра; це був властиво коцур і мав стільки здорового людського розуму, як перший ліпший із нас у таборі. Почуття своєї гідности було у Тома також надзвичайне; навіть губернаторові Каліфорнії не був би він дозволив зайти з собою в надто близьку компанію. Щура не зловив жодного, від коли жив, — певно, був зависокий для такого заняття. Одинока справа, якою цікавився, це було рудокопство. На копанню золота ро-
