битий до крони батогами. Тоді то йому пострічалися Ґійом і П'єр, як він біг страшний, не до пізнання, як кинувся в каламутну воду потока, мов звір, що бажає покласти останню перепону між собою й собаками. Йому мигнула в голові химерна думка про островець посеред озера, немов це мала бути непорушна схованка, коли б тільки він міг добратися до неї. Він марив про те, щоб дістатися туди вплав, та так, щоб ніхто не бачив, і заритися там потаємно, — тоді б він був безпечний від усякої погоні. І він біг. Аж ось нові стражники змусили його знов звернути з дороги; він мусів знов вертати, обійти перехресну дорогу при озерах і так його пригнали, прибили знов до кріпости, від котрої був вийшов. Була вже майже третя година. Вже більше як півтретя години він бігав і бігав ненастанно.
Перед ним показалася алея, посипана дрібним піском, для кінних. Він перебіг її щодуху, грузнучи в глині розквашеній свіжим дощем. Далі наскочив на вузеньку заслонену доріжку, одну з тих розкішних стежок, отінених, мов колиски, любим закоханим парам; нею він міг бігти досить довго, заслонений перед гонителями і його надія знов віджила. Але доріжка виходила на один з тих страшних гостинців, широких і просторих, де гонялися біциклі, повози, ціла елеґантна сутолока цього лагідного, мов серпанком прислоненого, пополудня. І він знов шульнув у гущавину, знов наскочив на стражників і згубив, нарешті, усякий напрям, усяку думку. Це вже була тільки якась маса, котрою перекидалися, котру попихали нагінці по своїй уподобі, обкручуючи,
