Раду Присяжних негайно — 8. XII. 1929 й передає їй на затвердження вищецитовані, з Липинським вироблені умови. І якраз це покликання Гетьманом до праці від двох літ незбираної Ради Присяжних, найбільше обурило „оборонця“ Ради Присяжних — В. Липинського. В листі до Пана Гетьмана з дня 18. XII. 1929 докоряє він Пану Гетьманові: — „шкода велика, що допустили Ви до протоколу Ради Присяжних, який протирічить нашому рішенню“. Комуж перешкаджала Рада Присяжних і хто її саботував — Пан Гетьман, чи В. Липинський?
Щож до „нової теорії нового гетьманського ідеольоґа“, що „одинокою правною основою Гетьманства“ малаб бути Рада Присяжних, то, розуміється, якраз ми, — члени Ради Присяжних заявляємо, що цю вигадку хворого рішучо відкидаємо, як теорію руїнницьку, яка не має нічого спільного з нашою ідеольоґією. Не ми, Рада Присяжних У. С. Х. Д., є чи буде колись одинокою „правною основою Гетьманства“, ні, ми є й наші нащадки будуть тими людьми, які поставили ціллю свого життя здійснити, перевести в життя право Гетьманського Роду Скоропадських на Київський Стіл.
Взагалі Липинський забув тепер цілковито, що писав колишній учений дослідник української історії — В. Липинський і проголошує наївну байку, начеб то він „творець“ новітнього Гетьманства.
Творцем нашого неогетьманства є, розуміється, не цінна сама по собі книжка Липинського, а чин Гетьмана Павла Скоропадського в році Божому девятьнадцятьсот вісімнадцятім.
А в році 1918 не Липинський шукав за Гетьманом, а повставший на Україні дійсний, реальний Гетьман Павло розсилав своїх людей, орґанізаторів хліборобського класу і Гетьманства, щоби шукати тих Липинських, Міхновських, Дорошенків і навіть Петлюр і Винниченків, словом всіх, хто мав якесь політичне імя, від кого Гетьман Всієї України мав право сподіватися підтримки, ідейного пориву та погамований особистих амбіцій для добра Батьківщини.
І коли тепер історик Липинський спускається до того, щоби підіймати демаґоґічну аґітацію по прикладу ним же осуджених українських руїнників, й говорить про передачу збройних сил України Паном Гетьманом до рук „московського ґенерала Келлєра“, то він упускає з ока те, що вже вийшла „Історія Гетьманства 1918 р.“ Д. Дорошенка і що праці колишнього здорового Липинського вияснили справу на стільки, що тепер дешевою демаґоґією не багато осягнеш, бо українське громадянство, яке хотіло знати правду, вже знає її:
