дозволяє на войну. А що дуже багато народу наплодилося, тісно всім стало, то наш пан цісар сказав: “бийтеся!” І бються. Але відай тепер перестануть, бо наш монарха видить, що народу впала сила силенна, то й скаже иншим монархам: “гов!” і война скінчиться. Наш найясніщий пан найстарший від всіх і всі його бояться та слухають…
— Та де ота, до дідьчої мами церква, щоб вона згоріла! — кричав злісно молодий голос в пітьмі.
— А дивіться, як гнівить, бога! І хіба бог може бути милосердний? Через отаких і ми терпимо…
— Змилуйся мати божа…
— Паскудний настав світ… Прости їм господи, бо не знають, що чинять…
…Ой там, ой там на горбочку,
Сидить дідько в черепочку…
Господи помилу-у-уйй!…
— Мой, а не гнівико бога, як хочеш жити! — крикнув хтось з ополченців.
Але у відповідь йому почулася сороміцька-буйна пісня, що виривалася з молодих-змучених грудей десь впереді і плювала на все, вбивала безнадійність, сціпеніння молодих душ.
Увійшли в бувше село. На білому снігу видніли здовж доріжки над потоком тільки чорні згарища, як замерзлі, застиглі вояки на побоєвищі. До недавна жили тут люди, а зараз — одна сумна пустиня. Ще сумніще та страшніще в цій пустині, як в боєвій лінії. Бо в вогні люди гинуть нечайно. Прийдуть в дикі ліси, в пусті полонини і вмирають. А тут цвіло довгі де-
