СЕРГІЙ ШАМРАЙ.
По Хмельниччині, коли українська старшина в значній своїй частині знеохочена до підданства Москві, шукала знову спілки з Польщею, а почасти з Туреччиною, на правому березі Дніпра за Гетьманщиною Лівобережною залишилася тільки невелика територія коло Київа. Цю територію хотілося Росії за всяку ціну залишити під своєю владою і вона всіма силами домагається досягнути цього на обговоренні в Андрусові умов перемир'я. Але ні сам цар, ні, тим більше, його уповноважені, не мали надії відстояти цю територію. Через те 1666-го року цар Олексій Михайлович писав Нащокіну, щоб той відступив Київське воєводство, а в разі, коли це Польщу не вдовольнить, то навіть і Київський повіт, а в крайньому разі й сам Київ, хоч проте наказував спробувати відстояти його за всяку ціну (місто з околичними манастирями)[1].
Як відомо, умовою 1667-го року Київ було відступлено Росії на 2 роки, — до 1669 р. Правда, територія довкола Київа за умовою залишилася надзвичайно мала: тільки одна миля довкола міста; але, немає сумніву, що в дійсності залишили територію далеко більшу. Напр., Васильків у ці часи все-ж належав до Росії; не дурно 1671-го року полковник польський Пиво-Запольський нападає на це місто й нищить його[2].
Але повернути цю територію, не вважаючи на всі упоминання та старання, вже Польщі не пощастило. За умовами 1670-х років вона залишилася за Росією, це навіть признала й Туреччина своєю умовою 1681-го року. Територія ця визначена за цією умовою вже в далеко ширших межах, аніж раніше; а саме, тут названо такі містечка, як Васильків, Трипілля, Стайки з селами, а на північ від Київа м. Радомишль та Дідовщина[3].
Ще більш поширилася ця територія у 1680-х роках. До цього часу вищезазначені міста вже збільшилися, довкола них у спустошених колись місцевостях з'явилися села й слободи, зросла людність і осади. Отже, коли 1685—6-го років стали договорюватися остаточно про цю територію, то відразу повстали суперечки за це між Польщею та Росією. Але
