а напротиву того своих собственнихъ промисловъ в М. Россію зъ Зап. Сѣчи въ отпуску въ единъ же годъ: риби возовъ четвернихъ 1,500, соли возовъ четв. 2000, мягкой рухляди — лисичихъ и волчихъ шкуръ 4000, лошадей 1000, рогатого скота 1,000, сала свинного пудъ до 1000, уповается, быть может; да особливо з Кіево-Межигорского монастиря на духовной чинъ, здѣ въ священнослуженіи пребивающій, борошна ржаного и прочого 30 четвертей, пшона 10 четв., горѣлки двѣ бочки, полотна 1000 арш., а отсюдова въ тотъ монастиръ риби 10 возовъ четверних же“[1]. Може деякі з поданих чисел збільшені, що цілком зрозуміло, коли взяти на увагу ті обставини, за яких їх подавано, а все-ж вони свідчать про той торговельний рух, який був між Україною та Запоріжжям. Багата природня родючість запорозького дикого краю давала запорозцям великі здобутки, частину яких пускали вони в торговельний обмін, закуповуючи для себе те, чого не вистачало в себе дома[2].
Треба додати до цього, що коли Запоріжжя зле почувало себе без українського довозу, то не в ліпшому стані була Лівобережна Україна без кримської соли. Війна з Туреччиною, 1768—1774 років, позбавила можливости довозити на Україну сіль з турецьких земель. Це викликало підвищення цін на сіль мало не вдвоє. Тимчасом як до цього за пуд соли платили 40—50 копійок, тепер пуд її коштував 90 копійок, а то й карбованець та ще її й не вистачало. Треба було шукати инших місць, відкіля її можна було постачати. Сіль стали привозити з Волги з Ельтонського озера, а для продажу її відкрито було казенні крамниці[3]. А до цього постачали сіль переважно з кримських соляних озер, а з Валахії через Польщу привозили, так звану, „ступочную“ сіль.
Близьке сусідство Запоріжжя з кримськими соляними озерами зробило його посередником у цій дуже важливій галузі торговлі й постачальником соли для сусідніх українських місць. Не завсіди запорозці мали змогу вільно брати сіль з цих озер. Татари не дозволяли потайки брати соли. Це викликало непорозуміння. Так у 1742 році в „артикулах“, які подав кримський хан Туреччині, щоб вручити їх російському резидентові в Царгороді, зазначалося, що, не вважаючи на складену мирну угоду, озброєні запорозці наїжджають з Озівського моря барками й забирають сіль поблизу містечка Читгика. У тім-же році з боку Очакова також припливло багато козаків на барках, а суходолом за тисячу приїхало їх верхами, і набирали сіль з озера Чорке, яке лежало між Перекопом та Кільбурном, за чотири години їзди від останнього. Татари ніби-то пробували усовістити козаків не робити цього, але це не мало ніякого впливу, а тому кримський хан гадав, що козаки навмисне хтять „распри зачинать“[4].
