тракторні мотори тощо. Після відбудови тут спорудили нові корпуси. Крім ремонту техніки, на заводі почали випускати запасні частини до тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовляли свердлильні та розточувальні верстати. А згодом підприємство освоїло виробництво важливих вузлів до самохідних комбайнів.
Розгорталося будівництво нових підприємств. Швидко було споруджено інструментальний завод. У його обладнанні активну участь взяли колективи московських заводів «Фрезер», «Калібр», ім. Калініна. Вони надіслали устаткування, відрядили для допомоги своїх спеціалістів та кваліфікованих робітників. Вінницькі інструментальники освоїли виробництво конче потрібного для народного господарства різального і слюсарно-монтажного інструменту. Вводились в дію електротехнічний, молочний заводи, акумуляторно-зарядна станція, новий консервно-ковбасний цех м'ясокомбінату та інші об'єкти. З 1955 року почав видавати продукцію новоспоруджений олієжировий комбінат — одне з найбільших підприємств такого роду на Україні.
На підприємствах міста вдосконалювалися процеси виробництва, різноманітнішав асортимент виробів. На швейній фабриці запроваджено раціональний розкрій тканин, нову технологію клейового з'єднання деталей тощо. У 1957 році фабрика випускала 25 фасонів чоловічого й жіночого одягу.
За короткий строк у Вінниці було відбудовано довоєнні цегельні заводи і споруджено кілька нових підприємств будівельної індустрії. Серед них комбінат будівельних деталей, асфальто-бетонний завод. Розвиток промисловості будівельних матеріалів набагато прискорив розгортання промислового та житлового будівництва.
Відбудова і дальший розвиток міста значною мірою залежала від енергетичної бази. Міські електростанції під час війни були зруйновані. Відбудована паротурбінна електростанція не могла задовольнити зростаючих потреб. Постало питання про значне розширення енергетичного господарства. Були споруджені Сабарівська ГЕС, стали до ладу ТЕЦ суперфосфатного заводу і олієжирового комбінату. Згодом здійснили кільцювання міських електростанцій.
Довгий час у післявоєнні роки гостро стояло питання про забезпечення трудящих Вінниці житлом. Багатьом не вистачало квартир, бо фашисти зруйнували у місті 1881 будинок[1]. До того, після війни швидко розвивалася промисловість, на підприємствах невпинно збільшувалась кількість робітників. На початок 1955 року населення міста досягло 106,1 тис. чоловік.
На кошти державних капіталовкладень, підприємств і установ протягом четвертої і п'ятої п'ятирічок було споруджено понад 52 тис. кв. м житла. В районі суперфосфатного заводу, олієжиркомбінату виникли нові житлові масиви. З допомогою держави велике будівництво в районах Слов'янки, Старого міста, П'ятничан, Хмельницького і Немирівського шосе розгорнули індивідуальні забудівдики. Лише в 1948—1950 рр. було зведено більше тисячі житлових будинків.
Відбудова старих і спорудження нових будинків змінювали вигляд міста. Будинки обкому партії та облвиконкому, бібліотеки ім. Тімірязєва, готелю «Україна», музично-драматичного театру прикрасили центральні вулиці. Красиві будинки виросли на Замості. На Південному Бузі збудували три бетонні мости. З 1956 року в місто почав надходити дашавський газ[2].
