басейн Південного Бугу. В Немирівському, Тростянецькому, Гайсинському районах відомо близько 30 поселень найдавніших у Східній Європі землеробів буго-дністровської археологічної культури. Вони розташовувались на островах та надзаплавних терасах річок. Найповніше уявлення про господарство та культуру тих часів дали матеріали з поселень, досліджених недалеко від Скибинців Тростянецького району, Печери Тульчинського району, Сокільців Гайсинського та Самчинців Немирівського районів[1].
Порівняно високого, як на ті часи, розвитку досягає землеробство за доби міді (IV—III тис. до н. е.). Тоді Наддністрянщина й Надбужжя були досить щільно заселені землеробськими племенами трипільської культури, нащадками переважно того населення, що мешкало в Надбужжі в неолітичні часи. На Вінниччині виявлено понад 100 пам'яток трипільської культури, а серед них — чимало великих поселень. На поселеннях, які існували поблизу Вербівки та Криштопівки Іллінецького району, виявлено понад 120 великих жител. З них найкраще досліджені є ті, що знайдені в Борисівці (Іллінецький район) та Печері (Тульчинський район).
В добу бронзи (III — початок I тис. до н. е.) Вінниччина входила до тих земель, де проживала велика група землеробсько-скотарських племен, які, на думку багатьох учених, у II — на початку I тис. до н. е. утворили праслов'янське ядро. Тут знайдено і частково досліджено понад 20 пам'яток і серед них праслов'янські поселення білогрудівської культури (XI—IX ст. до н. е.), розташованих у межах Кричанівки, Оленівки, Серебрії, Яришева Могилів-Подільського району, а також могильник у Білому Камені Чечельницького району тощо[2].
На початку I тис. до н. е. населення Надбужжя, Наддністрянщини, так само як і Наддніпрянщини, стало плавити залізо. Це майже співпадає з появою в Причорноморських степах кочівників-скіфів (VII—II ст. до н. е.), які очолили перше державне утворення на Наддніпрянщині. Лісостепове та передстепове Надбужжя в цей час було заселене, як гадають вчені, нащадками білогрудівських племен, праслов'янськими землеробськими племенами. Геродот згадує їх як скіфів-орачів. На Вінниччині збереглося понад 20 городищ, поселень та курганних могильників; найбільш грунтовно досліджено городища поблизу сіл Северинівки (Жмеринський район) та Григорівки (Могилів-Подільський район). Однією з найвизначніших пам'яток скіфських часів на Україні є велике Немирівське городище VII—VI ст. до н. е. Його площа — 150 га, оточена валами, що й тепер височать на 8—9 м. Їх протяжність — 4 кілометри.
З кінця I тис. до н. е. і протягом I тис. н. е. територія Вінниччини була досить густо заселена землеробськими слов'янськими племенами, які свого часу входили до антського племінного союзу. Слов'яни культивували всі основні відомі в Європі зернові культури і вже у перших століттях нашої ери обробляли землю плугом із залізним наконечником, застосовуючи сівозміну. Можна гадати, що вони знали паровий клин[3]. Високий розвиток орного землеробства та ремесел (залізообробного, ювелірного, косторізного, гончарного), які тепер стали окремими галузями виробництва, сприяли розвитку внутрішньої та зовнішньої
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область.djvu/15}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Сучасний вигляд Немирівського городища. 1969 р.
