панщина обмежувалась трьома днями на тиждень, поміщики самовільно примушували людей працювати на себе щотижнево по 4—6 днів, а часом навіть і в неділю.
Визиск посилювався шляхом запровадження урочної системи, за якою селянинові на робочий день встановлювався такий обсяг роботи, що виконати його можна було лише за кілька днів. Крім відбуття панщини, селянина зобов'язували ще виконувати різноманітні натуральні та грошові повинності. Кріпаки віддавали поміщикам десяту частину зібраного меду, двоє-троє курей, гроші, худобу тощо. Очевидець тих часів російський генерал С. П. Шипов засвідчив, що на Поділлі поміщики нестерпно пригнічують селян, тут «народ доведений до крайнього злиденно-вбогого становища, яке хіба тільки на плантаціях негрів існувало»[1].
Навіть польська офіційна статистика змушена була визнати, що орендарі, економи «гноблять і душать різними способами бідного селянина, нищать його фізичну силу надмірною працею, грабують його худобу, продукти, призводять його до останнього убозтва і нужди»[2]. Ще важчим було становище жінок-матерів, яких примушували ходити на жнива з грудними дітьми.
Наростання антипоміщицького руху змушувало царський уряд вишукувати нові, більш гнучкі засоби закабалення народних мас. З кінця 1839 року на Правобережній Україні державних селян стали переводити на оброчне становище[3]. Цим забезпечувалось більше надходження грошей у казну.
Необмежена влада приводила до цілковитого свавілля поміщиків над селянами. Пани зганяли їх з родючих земель і за цей рахунок збільшували посіви товарного хліба. Часто поміщики відбирали у них всю землю, переводячи їх на т. зв. місячну роботу. Гніт кріпосників деколи набирав таких страхітливих розмірів, що царський уряд змушений був на Правобережній Україні запровадити в 1847—1848 рр. інвентарну реформу. За селянами закріплялись ті землі, які знаходились у їх користуванні. Це, як правило, були малородючі або непридатні для обробітку землі. Три чверті всієї землі належало поміщикам. За інвентарними правилами панщина обмежувалась до трьох днів на тиждень. Визначались розміри селянських повинностей. Натуральна рента скасовувалась. Але за впровадженням у життя інвентарних правил не було встановлено належного контролю, і становище закріпачених мас не змінилося.
Поряд з існуванням на Поділлі великого поміщицького землеволодіння гостро відчувалося безземелля селянства. В середньому на одну ревізьку душу припадало 1,23 десятини, менше, ніж в інших губерніях України[4]. Крім великих феодальних латифундій, багато землі було в заможних селян. Основна маса селян не мала тяглової сили, що пагубно відбивалося на їхньому економічному становищі. Якщо 1799 року в Подільській губернії безкінні селяни становили 36,5 проц., то напередодні реформи 1861 року їх було вже 66,5 проц.[5]. Більшість селянських господарств користувалась мізерними наділами. Багато селян мали лише садиби, їх називали городниками. А ті селяни, які зовсім не мали землі, належали до халупників.
Кріпосництво гальмувало розвиток сільськогосподарського виробництва. Поля засівалися здебільшого вручну, врожай збирався серпами і косами. Відстала агротехніка зумовлювала низькі врожаї. З 1799 по 1856 рік в Подільській губернії неврожаї повторилися 7 разів[6].
- ↑ Н. Яворовский. История гражданской и церковной жизни Подолии. Каменец-Подольский, 1912, стор. 74.
- ↑ W. Marczyniecki. Statystyczne, topograficzne i historyczne opisanie gubernii Podolskiej, t. 2. Wilno, 1822, стор. 143.
- ↑ Історія селянства Української РСР, т. 1, стор. 320.
- ↑ Там же, стор. 303.
- ↑ Праці Комісії для виучування народного господарства України, вип. 2. К., 1929,
- ↑ Історія селянства Української РСР, т. 1, стор. 305.
