учнів підручниками й шкільним приладдям. Для підготовки вчительських кадрів у 1920 році було відкрито інститут народної освіти. На кінець відбудовного періоду в місті працювало 14 загальноосвітніх шкіл.
Робилися значні кроки щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 20 школах міста навчалось близько 700 неписьменних і малописьменних. До активної участі у цій важливій справі залучалися вчителі, студенти, працівники культосвітніх закладів.
В ці роки розгорталась мережа професійної освіти. В місті створюються короткотермінові курси для підвищення кваліфікації робітників і службовців за різним фахом, а також курси для підготовки до вузів. У 1924 році відкрилися вечірні трирічні робітничі курси. Успішно працювали робітничий університет на 450 чоловік, 14 профшкіл та 4 технікуми.
Одним з вогнищ культури став драматичний театр ім. І. Франка, який зародився у Вінниці на початку 1920 року і працював тут до 1923 року. Його заснували корифеї українського театру А. М. Бучма, Г. П. Юра, М. М. Крушельницький, О. М. Ватуля. В цей час функціонував ще один український театральний колектив, у складі якого виступала талановита співачка М. І. Литвиненко-Вольгемут. Артисти давали вистави й концерти у робітничих і сільських клубах, військових частинах. Зібрані від вистав кошти часто передавалися у фонд допомоги населенню Самарської та інших губерній Росії, що терпіли від голоду[1].
У 1919—1921 роках у місті успішно виступав хор, диригентом якого був український композитор Г. М. Давидовський. Як пристрасний любитель мистецтва, він полум'яно пропагував українську народну пісню. У Вінниці композитор написав оперу «Перемога пісні» та, ряд інших чудових творів. У 1925 році І. А. Савченко, згодом відомий радянський кінорежисер, заснував у Вінниці аматорський театр «Червоний галстук».
Значними пропагандистами культури були Народна консерваторія (з 1921 року), відділення музичного товариства й хорова капела ім. М. Леонтовича. За три роки капела дала 85 концертів.
Через клуби, художні самодіяльні гуртки до культурного життя широко залучалася робітнича молодь. 1921 року у Вінниці відкрили Центральний показовий робітничий клуб. При ньому працювали театральна, літературна, хорова студії та студія живопису. 1924 року в місті нараховувався 21 клуб. Громадськість увічнювала пам'ять видатних українських і російських діячів культури. Дбайливо зберігалася садиба М. М. Коцюбинського, де в 1927 році було відкрито літературно-меморіальний музей письменника.
В 20-х роках у Вінниці створюється кабінет вивчення Поділля, який очолював вчений В. Д. Отамановський. Кабінет видавав краєзнавчі праці — «1905 рік на Поділлі» та інші.
В побудові нового радянського життя важлива роль належала місцевій партійній пресі. З січня 1920 року у Вінниці виходила газета «Вісті». Через рік вона друкувалася під назвою «Подольский пролетарий», а ще через два роки перейменовується на «Рабоче-крестьянскую газету». В 1921 році виходила газета «Червона молодь», а з березня 1922 року — «Молодий незаможник». З квітня 1924 року випускається губернська газета «Червоний край». Друкувалися у Вінниці також журнали «Наша кузница», «Пролетарська освіта». В 1928—1930 рр. видавалась «Робітнича газета», а в 1930—1932 рр.— «Ленінський шлях».
Успішно розгортала свою роботу Вінницька міська комсомольська організація. Комсомольці відкрили свій клуб, при якому працювали хоровий, драматичний та інші гуртки, а також школа політграмоти. У клубі часто влаштовувалися мітинги й збори, на які сходилося багато робітничої молоді. Губернське бюро комсомолу видавало газету «Молодий більшовик». Грандіозною демонстрацією молоді
- ↑ Вінницький облдержархів, ф. Р-545, он. 1, спр.1 , арк. 87, 93; спр.2, арк. 8, 35.
