Лист Микити Голого, одного з отаманів булавінських військ, до бідноти і городян із закликом приєднуватися до повстання. 1707 р.
каральний загін Ю. Долгорукого, а самого взяли в полон і стратили. Тут, поблизу села Іванова Лука (нині село Булавинівка), було створено штаб бу- лавінського війська, куди йшло поповнення з Дінця, Дону та Айдару. В цих краях тоді ж організували свої загони селянські ватажки Голий, Драний, Безпалий та інші.
Послані Петром І війська вогнем і мечем придушили повстання, а всі городки по Сіверському Дінцю, Айдару і Деркулу в 1708 році зруйнували і спалили. їх відродження почалося лише через 25 років, у 1732 році. З 50—60 років XIX століття територію вздовж Сіверського Дінця між річками Бахму- том і Луганню почали заселяти військові поселенці — серби, волохи, молдавани та інші, які несли прикордонну службу у фортецях та опорних пунктах Української укріпленої лінії. Заселена ними територія дістала назву Слов’яносербії.
У 1784 році Слов’яносербія стала Донецьким повітом Катеринославського намісництва з центром м. Донецьком на Сіверському Дінці. У 1817 році м. Донецьк було перейменовано в місто Слов’яносербськ — центр Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії.
У 1797 році було утворено Старобільський повіт, куди ввійшли населені пункти, розташовані в лівобережній частині теперішньої Луганщини.
Найбільш інтенсивно територія краю почала заселятися в другій половині XVIII століття вихідцями з інших районів України та центральної Росії.
Кріпосне право тут було встановлено значно пізніше, ніж в інших місцях України. Воно остаточно було оформлене царським указом у 1783 році[1]. Життя кріпаків тут було таким же тяжким, як і скрізь в Росії. Селяни виконували численні повинності, а також платили натуральний і грошовий оброк. Під загрозою смертної кари їм заборонялося переходити від одного до іншого пана. Покріпачені селяни позбавлялися будь-яких прав. Кожний феодал на свій розсуд розправлявся з непокірними: судив і карав їх, відбирав майно, збільшував норму панщини тощо.
Кріпосницьке гноблення викликало обурення трудящих мас. В 1820 році, в ряді сіл Міуського округу Області Війська Донського, а також Бахмутського і Слов’яносербського повітів вибухнули селянські повстання. Особливо значними вони були в Миколаївці, Суходолі, Павлівці, Макаровому Яру та інших селах Слов’яно-сербського повіту[2]. Під час повстань кріпаки нападали на поміщицькі маєтки, забирали і ділили між собою хліб, підпалювали будівлі, вбивали своїх панів і проголошували себе вільними.
У другій половині XIX століття в Росії було скасовано кріпосне право. Здійснювана реформа захищала насамперед інтереси дворянського землеволодіння і весь тягар викупних платежів і податків було перекладено на плечі селян.
Середній земельний наділ селян на території теперішньої Луганської області становив 4 десятини на одну ревізьку душу. За кожну десятину цієї землі вони по
