Виступи робітників Лисичанська тривали і в 1906—1907 рр. 16 червня 1906 року знову застрайкували гірники шахт «К. Скальковський» і «Дагмара». До них приєдналися шахтарі Олександро-Дмитріївського рудника і рудника Аптекмана. Власники шахт відповіли локаутом.
Бурхливий розвиток Лисичанська у пореформені роки як значного промислового центру сприяв і розвиткові народної освіти. На протязі 1875—1880 рр., крім існуючих тут двох церковнопарафіальних шкіл, було відкрито ще три училища, у т. ч. жіноче. На кінець XIX століття почали діяти школи на содовому заводі, шахтах «Дагмара» і «К. Скальковський». Ці учбові заклади давали лише початкову освіту і не охоплювали всієї кількості дітей шкільного віку. За даними 1884 року, у Лисичанську з 957 мешканців чоловічої статі письменними були тільки 345, з 914 жінок — лише 95.
У 1873 році в Лисичанську відкрито штейгерське училище. Це перший у Донбасі учбовий заклад, який готував спеціалістів вугільної промисловості. Він був розрахований на 40 учнів, але вже в 1879—1880 роках в училищі навчалося понад 70 чол.[1] Учні вивчали загальноосвітні та спеціальні предмети, на шкільному руднику і в майстернях проходили практику.
Штейгери, підготовлені в Лисичанську, завжди користувалися репутацією хороших спеціалістів. Однак училище не давало своїм вихованцям середньої спеціальної освіти. Лише у 1914 році, внаслідок довгих та наполегливих вимог учнів та громадськості, Лисичанське штейгерське училище було перетворено у середній технічний учбовий заклад.
У 1888 році в Лисичанську перебував великий російський вчений-хімік Д.І. Менделєєв. Він вивчав тут можливості розвитку вугільної промисловості, знайомився з діяльністю штейгерської школи, спускався у найбільшу тоді в Донбасі шахту «Дагмара». Менделєєв мешкав тоді у будинку казенного штейгерського училища. Вчений дав високу оцінку якості підготовки штейгерів: «…Лисичанська школа,— писав він,— дає саме той клас практичних діячів, яких взагалі мало випускають наші учбові заклади»[2].
Три роки (1892—1895) жив і працював у Лисичанську видатний учений-геолог Л.І. Лутугін, який складав геологічну карту Донецького басейну. Його постійним супутником був старий шахтар М. С. Горлов, який багато працював тут і чудово знав околиці Лисичанська та відомі там вугільні родовища. Леонід Іванович високо цінив послуги, зроблені йому Горловим, і в листах до рідних та знайомих з великою теплотою відзивався про нього[3].
Напередодні першої світової війни на території теперішнього Лисичанська мешкало 11 тис. чол. Лисичанськ був волосним селом Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Тут існувало 17 вугільних шахт, три склоробних, два хімічних та цементний заводи, млин, олійниця та інші підприємства.
На початку 90-х років XIX століття в Лисичанську, Верхньому та Рубіжному вже існували поштові відділення, а в 1899 році було відкрито телеграф. Електричним освітленням користувалися лише службовці адміністрації заводу «Донсода» та шахти «К. Скальковський».
Більшовицький осередок штабу Червоної гвардії м. Лисичанська. 1917 р.
