На допомогу лисичанським робітникам прибули загони Червоної гвардії з Олександро-Дмитріївського рудника та Горлівсько-Щербинівського району. Заколот було придушено. В грудні 1917 року робітники вигнали з Лисичанської Ради меншовиків та есерів. Рада стає на більшовицькі позиції.
У відповідності з Ленінським декретом про робітничий контроль над виробництвом, на рудниках і підприємствах організуються контрольні комісії. 20 лютого 1918 року для керівництва економічним життям в Лисичанському районі створюється районна Рада народного господарства, яка була підпорядкована обласній Раді народного господарства Півдня Росії. Райраднаргосп займався організацією роботи рудників та підприємств, питанням фінансів, розподілом паливних та продовольчих ресурсів і т. д. На чолі Лисичанського райраднаргоспу стояв більшовик, гірничий інженер Д. Ф. Мельніков.
Але мирна будівнича робота була перервана наступом німецьких імперіалістів, які у квітні 1918 року окупували Лисичанськ. На заклик Комуністичної партії робітники піднялися на захист завоювань Жовтня. За рішенням партійної організації в Лисичанську для боротьби з німецько-австрійськими окупантами та гетьманцями були залишені підпільні групи комуністів. Вони діяли на склоробному заводі, заводі «Донсода», на шахтах. В складі лисичанської підпільної організації були більшовики О. С. Титов, І. М. Лагода, П. М. Бородін та інші.
Під керівництвом О. С. Титова підпільники випускали і розповсюджували листівки, в яких закликали робітників і селян давати відсіч окупантам, вели агітаційну роботу серед німецьких солдатів. Під впливом підпільників робітники саботували заходи ворога — відмовлялися видобувати для німців вугілля, а напередодні їх вигнання навантажили на станції Насвітевич дев’ять вагонів вугілля і відправили їх назустріч наступаючим частинам Червоної Армії.
Зразу ж після визволення Лисичанська у грудні 1918 року від німецько-австрійських окупантів шахтарі, не гаючи часу, взялися за налагодження нормальної роботи рудників. У перші три місяці 1919 року поступово зростає видобуток вугілля в Лисичанському районі: у січні він становив 1261, у лютому — 2231, у березні — 2259 тис. пудів[1].
Мирна передишка була недовгою: з півдня Донбасу загрожували денікінські полчища. Вони, захопивши в червні 1919 року Лисичанськ, встановили кривавий режим, проводили масові страти робітників. Знахабнілі підприємці знизили заробітну плату робітникам, яку до того ж не видавали по 2—3 місяці.
Для проведення підпільної роботи у тилу білогвардійців ревком залишив у Лисичанську ЗО комуністів. Підпільники розгорнули велику агітаційну роботу серед населення, керували виступами робітників, які все ширше включалися у боротьбу з денікінцями. Під керівництвом К. Коробкіна було створено партизанський загін, який налічував 400 чол., озброєних рушницями й трьома кулеметами. Народні месники активно діяли в тилу білогвардійських військ.
23 грудня 1919 року Лисичанськ було визволено від денікінців[2]. 29 грудня тут створено військово-революційний комітет Лисичанського району в складі семи чоловік, яким керував П. М. Бородін[3].
О. С. Титов — керівник Лисичанської підпільної організації під час німецької окупації в 1918 р.
