тих обіцянок[1]. Це, зрештою й не дивно, бо й турецькі міністри освіти й ціле міністерство — то бували такі люди, які звичайно самі бували страшенно неосвічені (за часів Абдул-Азіза міністр Неврес-паша нічогісінько сам не знав з „науки“ окрім каліграфії). А здебільша турецькі державні школи належать до відділу нижчого.
Одні з них — зовсім початкові, для малих дітей: „мектеби сиб'ян“; вони роблять ту саму службу, що й старовинні мектеби, — навчають читати (не-звуковим способом), писати й рахувати. Другі — „мектеби рушдійє“ (себто „нормальні“) — це щось ніби російські „городскія двухклассныя училища“, де викладають турецьку, арабську та й перську граматику (без арабської і перської граматики не можна бути письменним і по турецьки). Наука в тих „рушдійях“ ведеться невміло, тому що здатних і тямущих учителів нема. Трохи більше відомостей, як у рушдійях, подається в турецьких кадетських корпусах; крім них є ще військові школи початкові. Середньо-наукових установ, таких як гімназія і т. и., в Туреччині так що й нема. Та й те, що є (в Царгороді) вважається за школи вищі, а не за середні; для більшости учнів-турків середня освіта обмежається на тім, що вони переходять курс рушдійє і т. и.[2].
Хто живе в Царгороді, той може дістати освіту трохи кращу — або в школах спеціяльних, прим, в медичній, урядничій, інженірській, учительській, — або прим. у школі з широченькою-таки середньою програмою — в „султанськім ліцеї“[3] і в инших отаких школах, між якими декотрі мають претензію грати ролю університетських факультетів[4].
Як бачимо, ті османи, що вчаться тільки в своїх наукових установах, не мають підстав славитися своїм освітнім цензом. Тільки ж, як ото водиться в усіх напівосвічених людей, вони повні тупого самозадоволення з своїх знаттів. Раз я скептично був виговорився перед одним із них: „Та хіба можна чого-небудь навчитися в ваших школах? Що таке ваші школи, навіть найвищі?“. На те дано було мені відповідь у дуже побідоноснім тоні: „Чи в вас у Росії вчать фізики?… А?… Ну, а у нас її учать! Він і здумати не міг, що фізику у нас знає кожен гімназист.
- ↑ Одначе на папері (приміром, у державних звідомленнях) показуються в Туреччині навіть дуже блискучі храми науки. Та їх немає, — вони існують тільки на папері, в проєктах.
- ↑ Та й таких людей не багато. Маса дубіє в що-найтемнішім неуцтві.
- ↑ По турецьки „мектеби султані“. Засновано його в 1865 році для всіх вір, із европейським викладом у французькій мові (Коран та турецька граматика викладаються не по французьки). Більшина учнів-ліцеїстів — не турки, але греки, вірмени, жиди, серби, араби і ин. (Таке саме явище помічається в наукових (спеціяльних) школах).
- ↑ Проф. Смірнов, що часто ходив задля турецької практики слухати лекції в „Дар-уль-фунун-і“ (дословно: „Дім наук“, себто ніби університет, але направду поганенька середня школа), не міг добачити в лекціях жадної „наукообразности“ (він описує лекції перської мови, географії, стилістики та торгового права. Див. „Турецкая цивилизація“, ст. 542–550). На жаль, жадної „наукообразности“ немає й досі в лекціях усіх турецьких ніби-то вищих шкіл.
а через те, де тільки можна, не забуваю стверджувати свої думки ще й цитатами з бахчесарайського татарського тижневика „Терджиман“ („Переводчикъ“), що видає освічений татарин-патріот Ісмаїл з Гаспри (чи, як він себе пише, „Гаспринскій“).
