Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.
— Чи не час нам повертати назад? — спитав, обернувшись до Марини, євнух.
Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров'ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.
Скрик вибився з грудей молодої жінки… Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала… То були бранці — невольники з України.
— Як? — скрикнула Марина, — бранці з України?
— З України! — одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. — Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть!
— Не може бути! Це ж наші спільники!
— Гяури хіба можуть бути спільниками правовірних? — говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. —