Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/125

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями селянами молодого козака у темносиній військовій чумарці.

— Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, — говорив козак. — Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Де кого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома… тройко маленьких дітей!… Хто їх нагодує!…

Марина відкинулася назад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.

Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати… Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.

Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.

— Сядь, Астарочко, тут біля мене!…

Астара сіла біля її ніг.

— Він повинен вмерти, Астаро!… — пошепки сказала Марина.

— Хто, Газізю?