— О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!
— Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.
— Отрутою небезпечно… — сказала Астара. — Отрута хутко зводить з світу… Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.
— Байдуже!
— Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго… скілька день…
— А хоч і так! — перебила Марина… — А то от що: ми разом і самі вип'ємо отрути і не дамося їм на катування.
— Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди і вона поволі, за тиждень або два, помре.
— Як же ми дамо йому дихати з тієї води? — пошепки, мов злодійка, спитала Марина.
— Я всиплю зілля у воду кальяну…
— А!
Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але врешті знову таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути.
