бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали.
— Але ж ти говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди… Ти владен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх на Вкраїну.
Хан знову замішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись на бік.
— Бачиш, Газізю, коли стрілець уб'є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до своєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у зруйнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей може потоптано кіньми?
— Так ти все це знаєш і гадаєш, що бранцям краще тут у неволі, ніж у рідній країні?
— Що зроблено, те зроблено, і того вже не переробиш.
— Так ти не пустиш бранців назад, на Вкраїну?
— Про це не може бути й балачки! — сказав хан знервовано. — Кіт не пускає мишенятка, коли вже вгородив у нього свої пазурі… І залишимо, Газізю, цю розмову назавжди. Чому ти не подаєш мені сьогодня кал'яну?
— Пробач, пробач! Тепер я вже можу подати.
Марина принесла кал'ян і подала його ханові, не вагаючись і не почуваючи вже себе душогубкою,
