Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/142

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

обридло, той мені буде братом! Хто хоче голову за неньку-Україну покласти, той мені найлюбійший товариш. Всі йдіть до мене!

За кілька хвилин Влучака оступив цілий натовп охочих, так що довелося навіть мірятись, кому достанеться йти.

Богун зняв шапку, поцілував вірного товариша на останнє, й старий козак повів свою ватагу.

Влучак знайшов те, чого шукав. Коли через кілька день до Демівки наблизилося переднє польське військо і почало її добувати, він з Демівцями добре його погромив і вигубив чимало ворогів, але через день до неї надійшло велике вороже військо з гарматами, запалило бомбами хати і штурмом вдерлося у місто. Тоді вулицями й по хатах счинилася смертельна січа. Українські діти засипали полякам піском очі, жінки й дівчата обливали їх окропом, а селяни рубали сокирами, різали косами й кололи вилами. Цілий день, всю ніч і ще півдня невгаваючи тяглася ця різанина, поки вулицями потекла кров, як після дощу тече вода, а трупи лежали вже скиртами.

Сам Влучак на цей раз не стрілами бив ворога, а рубався шаблею, обстоюючи окопи, а коли поляки вскочили вже у місто, він з козаками продрався поміж ворогами до церкви і обороняв її, аж поки вона не зайнялася. Тут біля пожежі, на майдані, він і поліг головою з усіма козаками, дорого віддавши своє життя.

Демівці додержали свого слова: всі вони полягли за рідний край разом з жінками й дітьми.