кручах знайшла, де стояла оселя батьків. Від тієї оселі лишився тільки смітник та купа цегли, все ж останнє було зруйноване й попалене. Проте, які дорогі були ті руїни для Марини!
Вона ходила понавколо них, придивляючись до землі, що по ній колись бігала маленькими ногами. Всякий горбочок землі або ямка викликали у душі молодої жінки цілу хмару далеких згадок, переносючи її у щасливі залиті соняшним промінням, дитячі роки з ласкою матері й батька.
Нарешті Марина побачила й живого свідка свого дитинства — то був сад. Він жив і зеленів ще й тепер, тільки порідшав, постарів, заріс лободою й дивився на Божий світ, як старий дід, покинутий своїми дітьми без догляду.
Побачивши повні сліз очі своєї любої дружини, Богун узяв її за руку:
— Хочеш, Мариночко, я збудую тут хатку і будемо на те літо тут жити?
Марина глянула на чоловіка вдячними очима.
— Мені здається, що я з того була б ще щасливішою!…
З подорожі молода жінка повернулася до Винниці з задоволеною й заспокоєною душею.
У щасливому житті молодих минула осінь і зима, по весні ж Богунові довелося знову виступати у похід, тільки вже не на поляків, що сиділи тепер тихо, а на татарів, що знову з'явилися на Поділлі.
Коли Богун вбирався вже у свій червоний жупан, Марина принесла капшучок з своїм волоссям, той
