Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/175

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ЕПІЛОГ

Через кілька день, недалеко від міста Новгорода Сіверського та від річки Десни, у таємному закутку віковічної діброви, стояв прив'язаний до великої ялини славний козацький ватажок Іван Богун. Поруч нього, прив'язаний до другої ялини, стояв побратим його Довбня, а трохи оддалеко від них купою стояли польські пани з своїм коронним гетьманом Чарнецьким.

Спокійно й неначе з призирством, але без найменшого страху дивився Богун на своїх одвічних ворогів, польських панів, що набивали рушниці йому на смерть. Його з погорди підняте, суворе й на віки запалене вітрами обличчя, скрашали довгі, білі, як сметана, вуса та пишні й рясні брови, що збіглися до самого перенісся, і вся постать оборонця волі України у порівнянні з його ворогами була така велична, як велична правда перед подіями неправди.

— Отакої, полковнику, діждали ми з тобою смерти… — обізвався до побратима Довбня. — Мов злодіїв нас пов'язали та постріляють, немов старих, знесилених шкап!

— Не наші голови, брате, укриє сором, а їхні — одповів Богун. — Помирати нам вже час і за життям я не сумую, а от що крає моє серце перед смертю: