рушниці, засвистіли кулі, збився нелюдський галас, стогін та прокльони, і зелена степова трава почервоніла од крови.
Стяновище Богунового крила було тяжке, бо під його рукою було найбільше пішої голоти, незвиклої до бою; з лядського ж боку на нього налягала велика сила драгунів з двадцятьма гарматами. Борці за волю падали з своїми косами, розірвані на двоє великими бомбами раніше, ніж наближалися до ворога. Проте вони дійшли таки до нього й счепилися у смертельній січі. Серед галасу й прокльонів Богун почув поміж драгунами українську мову і догадався, що всі драгуни були набрані поляками з українців і що він розливає братню кров.
— Брати мої! — почав гукати Богун до драгунів: — Чи не одна ж нас ненька породила? За що ж проливаєте кров братів своїх православних?
Засмутилися драгуни.
— Адже ми братів своїх вбиваємо! великий гріх приймаємо на душу, і не буде нам на тім світі помилування!
Один по одному драгуни почали передаватися на бік козаків, а далі всім полком вибігли на бік у степ і з усіма гарматами приєдналися до Богуна. Миттю той повернув драгунські гармати на поляків і почав бити їх зблизька. Змішалося все праве крило польського війська і почало тікати до окопів та до табору. Побачивши перемогу Богуна, гетьман дужче надавив з січовиками на середину польського війська і через небагато часу все пишне й блискуче вороже військо кинулося тікати до своїх окопів.
