сорочку, витягав зпід серця капшучок з волоссям своєї нареченої, виймав те мняке, ніжне волосся з капшучка, торкався до нього рукою і йому здавалося, що він милує не мертве волосся, а саму свою наречену, як янгол, правдиву й, як Божий світ, хорошу.
Одного разу, під час гульні, Нечай згадав про свого побратима й прийшов, щоб його розважити.
— Чому не п'єш, Іване, з нами? Чому не гуляєш? Невже ти не радий з того, що ми визволили Україну? Адже тепер не тільки козаки, але й увесь люд наш став вільним та заможним?
— Де пак не радий! Щасливий з того… а тільки не п'ється мені й не гуляється…
— Скажи ж, що у тебе на серці?
— Не так тая воля добувається, як годилося б. Нема нащо нам брататися з одвічними ворогами нашими бусурманами. Вони тільки хліб наш споживають та нашими руками собі здобич добувають. Не треба нам нічієї помочі. Хто хоче бути вільним, той сам повинен собі волю здобути.
— А ти гадаєш, що мені бусурмани любі? Та я охоче рубав би їх власною рукою. Що не так гетьман робить, то не так! — говорив Нечай. — От тепер чогось послухався короля й не добув Варшави. Що нам той король, щоб його слухатись? У нас тепер своє королівство… а не королівство, то гетьманство. Україна, — от і все! Повинні робити, що маємо за краще для свого народу, а не те, що бажано панам та королеві!
— Я сперечався з гетьманом… — говорив Богун.
