а сльози мимоволі покропляли те вбрання пекучою росою.
— Про що ж ти, доню? — упадливо спиталася Астара, допомагаючи Марині вбиратися. — Тепер те, чого ти бажала, здійснилося: твоя Україна вільна.
— Я з радощів, Астарочко! — не признавалася дівчина. — Тепер до рідного Бугу повертаються з походу козаки. Їх вітають… грають троїсті музики… дівчата перестрівають своїх милих… починається кохання… весілля… співи… танці…
Марина не договорила і, впавши головою до подушки, почала ридати, як дитина.
— Чого ж ти, чого, Мариночко? Чого ж ще бажати? У твоїй країні щастя й радість!
— А я… а я, Астаро? Мене немає там! Я тут у неволі, у чужій стороні. Я повинна зріктися завтра своєї святої віри, побусурманитись, стати жінкою хана і навіки відцуратися рідної України… І його зріктися, Астарочко!… Його… мрії своєї! Пожалій же мене хоч ти, Астарочко! Немає на світі моєї неньки… І щастя її, що не діждала вона цього нещасливого дня, коли дитина її, що вона вигодувала своїм молоком, що колихала у колисці, приспівуючи пісень, і хрестила на святий сон, зречеться того святого хреста й побусурманиться.
Астара голубила Марину, як рідна мати, і втішала, як тільки вміла.
— Не побивайся, дитино моя! адже ти не з своєї волі! Ти бранка, і хоч так, хоч сяк, а змушена дістатися якомусь бусурманові на втіху. Доля вже