ручаючи циганці листочок. — Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть!
— О, не бійся, доню, циганка вміє ховати!
— Та скоріше, Астарочко! як що до світу не передаси, так мерщій вертайся.
Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю, або споряжав коня.
Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська і здавалося, що їм не буде й краю. Але нарешті край той знайшовся: вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалека високі намети козацького табору.
Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ.
У козацькому таборі її зразу спинив вартовий.
— Куди біжиш, циганко? Стій!
— Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна?
— Ого—го! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна!
Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її.
— Тільки далеко тобі, тітко, — сказав він. — Оце,
