У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один, або й більше, хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися „джурами“, а пізніше — „молодиками“. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити.
Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось, під час свого юнацького життя, зазнати багато всяких пригод та небезпеки й через те, доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали найзавзятішими козаками.
Знаючи такий січовий звичай, запорожський козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати: Демко, Гнат та Василь, лишилися без притулку, привіз усіх їх на запорожську Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що менчого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць; середнього — Гната, щоб придбав доброго військового хисту, — він хотів оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого — бурсака Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куріня козаком, бо йому вже пішов двадцятий рік.
