— Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський ґенерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю, та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.
— Невже тому правда? — скрикнув не в собі Очерет. — Може то люди брешуть?
— Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як кошовий, відїзжаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани.
Сльози заступили світ обом старим запорожцям, і хоч довго вони ті гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.
— Ой, тяжка кривда! — зітхнув Очерет.
— Слухай, далі що було… — повів знову Лимарь. — Прислав Текелій у Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куріню, виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себ-то, щоб власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі — нашу єдину втіху!
— Та це вже знущання! — скрикнув Очерет. — Що ж козаки?
— Хто виносив, а хто — кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій, ховаючись по-під кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної хати, сюди в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже хазяїнували якісь блискучі невідомі ґенерали, а донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!
