чувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом.
— Воювати татарів?!… — скрикнув він у відповідь. — Та я сам один усю ту погань звоюю, аби мені шабля!
I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак.
Сиві, пишні полковникови брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, — такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні[1] за Підпільною[2]. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий війська запорожського Калнишевський.
— Ну, а як за татарів та оступиться турчин? Що ж тоді? — питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.
— Накладу й турчинові! — сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. — Та хоч би й инший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою!
Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:
— Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що наче б то зникає щире козацтво! Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят!
— Колиб же й було по твоєму слові! — одповів Калнишевський, сівши в холодочку.
— Ну, молодець! — казав далі полковник до Гната. — З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за
