У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами й, скористувавшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, роскидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся й козаки розбили йому голову келепами[1].
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги, молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорожських степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й як добре дерево завтовшки. Линовище[2] полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не булоб куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика.
Два дні йшли запорожці по над Кам'янкою, бавлючись иноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні крюки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й крюки й вовки, здавна звикли до того, що де ходило запорожське
