що сама вона їх доглядала й вигодовувала, а москалі, як прийшли, так зараз половили та й порізали.
Як тільки військо ставало табором, Гнат зараз віддавав Катрю матері й клопотався, щоб їм було чого їсти й пити. В решті дівчина звикла до Гната, мов до рідного брата, й хоч уже й ноги її позагоювалися, вона все-таки сідала до Гнатового сідла.
На шостий день, біля річки Мертові Води, запорожці здибали ще шістьох козаків Буго-Гардовської паланки, що, мов вовки, ховалися поміж скелями й терниками. Від цих утікачів отаман довідався, що в Гарді стоять два полки драгунів, а в Соколах — донців і що скрізь річкою Бугом стоять кордони поміж турецькою й російською державами.
Обміркувавши становище разом з старішими козаками, Калниболоцький зважив за найліпше й на цей раз якось „москаля в шори вбрати“, себ-то вжити хитрощів, аби перейти за Буг непомітно й не проливши братньої крови.
Перестоявши день недалеко від Бугу в захистному байраці, Калниболоцький повів військо до річки, наближаючись до броду, що звався Овечим. Тим часом, щоб відманути московську залогу від броду, Петро Рогоза, як тільки смеркло, підбіг з десятьма товаришами до кордону й, випаливши кільки разів у повітря, кинувся тікати від Овечого броду до Чортайського.
Кордонний капитан, узявши поночі запорожців за татарів, посадовив усю свою залогу на коней і погнався слідом за Рогозою.
Зачувши перші постріли, Калниболоцький хутко повів усе військо по-під скелями Бугу до Овечого
