З тим він повернувся до образів, голосно проказав „Отче наш“ і, поклонившись так, що правою рукою дістав до долівки, сів до столу, посадовивши гостя поруч себе.
З того дня почалося, як казала Пріся, її щастячко. Микита, як годилося по звичаю, прислав до неї старостів з хлібом, а після того приходив щодня. Данилові він допомагав біля коней та волів, а з Ганною порався на городі: підсапував капусту, копав бараболю, та й багато ще де в чому помагав. Після десяти років степового, бурлацького, життя праця біля хазяйства здавалася Микиті любим відпочинком, і він сам щодня вишукував, чи нема чого зробити в хазяйстві. Цимбалюк був дуже задоволений з свого майбутнього зятя, що ж до Ганни, то нема чого й казати: вона щодня вихвалялася сусідкам, якого її дочці Бог дає доброго, гречного та унадливого до роботи молодого.
Нема чого й говорити, що Микита найчастіще знаходив у чому допомагати Прісі. Піде, було, вона до Росі займати до двору качок та гусей, а Микита де й візьметься — виріже, було, довжелезну лозину або очеретину та й полохає птичину з річки; побіжить Пріся до льоху, а Микита вже й там — допомагає їй глечики з молоком становити, а сам жартує з дівчиною та цілує її. Увечері ж, було, як почне смеркатись, ідуть закохані на леваду, що поруч із Цимбалюковим садом простяглася аж до Росі. Зелена була та левада, мов килим, та ще й рясно квітками вкрита — як гляне на неї Пріся, то так любо здається їй на леваді, мов у раї.
Край левади над Россю під вербами часто збіралися хлопці та дівчата співати пісень; от і Пріся з Микитою пристануть було до гурту, теж співають. Пріся щаслива та жвава над усіх красу-
