нового вікна, стояв стіл, застелений добрим настільником, а по-під стінами скрізь стояли широкі лави, позакривані ріжноколіровими килимами. У другому від образів кутку стояло ліжко з гарною постелею й подушками, що його Данило ще торік купив для дочки в одного шляхтича в Каневі; у ногах же ліжка стояла велика розмальована скриня, повна всякого добра. Все в світлиці було ріжноколірове, привабливе й веселе, й тільки розвішана по стінах Микитина зброя виявляла, що в цьому гніздечку жила не сама молода жінка, а ще й козак, її чоловік.
Пріся була без міри щаслива, що дістала собі подружжа до любови, та ще такого красуня, що другого такого в усьому Корсуні не було. Ще й з того раділа, що не знатиме свекрухи й не покине свого улюбленого садочка й левади; Микита ж радів на свою молоденьку, моторну й ласкаву дружину й спочивав душею після довголітнього тяжкого поневіряння й небезпеки. Батько й мати Прісі теж були дуже щасливі щастям дитини й дуже часто гостювали у її захистній світлиці.
У такому щасливому житті минула взя зіма й почалася весна.
У місяці березолі до Цимбалюків прибув з Черкас, з війська, син їхній Василь, реєстровий козак. Василь був ще зовсім молодий хлопець, девятнадцяти років. Чорнявий, з ледве помітним початком вусів і ніжними румяними щоками, він більше скидався на дівчину, ніж на козака.
Побачивши свого пестунчика, Ганна так і прикипіла до нього: цілувала й милувала і в очі зазирала… Та й останні всі зраділи Василеві й після привітання разом зібралися до великої світлиці Цимбалюків. Проте радість побачіння скоро минулася, бо звістки, що їх привіз Василь, дуже всіх схвилювали.
Молодий козак росказав, що старший реєстрових козаків Барабаш оповістив по війську неначе з Чигирина втік на Запорожську
