— Чи не пекельні ж ото заходи ляхів! — скрикнув Цимбалюк, ударивши кулаком по столі. — Чи не правду ж я кажу, що вони мають на думці знищити козацтво?
— А я бачив це ще десять років до цього! — сказав Галаган. — На мій погляд, так лейстровики тепер уже не козаки… І ти, Василю, вже не козак, а польський драгун та й годі!
Ганна слухала й сама собі не вірила, що таке чує од чоловіка.
— Нехай би вже говорив так зять — думала вона — він ще молодий та да того відомий зайдиголова, а тож ні, Данило перший почав таку розмову.
Стара жінка довго не наважувалася встрявати в розмову козаків, але страх за сина, що й досі уявлявся їй малою дитиною, переміг її покірливість до чоловіка й вона сказала:
— Чи то я глуха вже стала та не дочуваю, чи дурна та не так розумію те, що люде говорять, а тільки здається мені, що батько підбурює рідного сина до бунту. Чи не схотілося тобі, Даниле, під старість літ позбутися батьківщини, як позбувся Микита, та піти з торбою?
— Мовчи, стара! — гостро озвався Цимбалюк. — Твоє діло біля печі! Вечерю от скоріше споряжай!
— Ні, не мовчатиму! — рішуче відповіла Ганна. — У всьому тобі скоряюся, а сина не дам впантеличити. Побійся Бога!.. Воно ж ще молоде та нерозумне — чи довго-ж йому скочити катові до рук!
— Годі бо, годі! — сказав старий козак уже мнякше. — До ката ще далеко. Тьху! Нагадала… бодай тому не діждати й бачити мого сина! На те людині розум даний. Не бентеж себе по дурному, а неси краще нам горілки доброї та меду солодкого, щоб було чим сина привітати!
Ганна покірливо пішла до пекарні, а Пріся принесла нас-
