Всі глянули на гостя здивовано, бо видющих кобзарів рідко доводилось бачити, а він повагом скинув свиту, одчепив бандуру й торбу і, склавши все на лаві, несподівано кинувся до Микити.
— Гай, гай, козаче!.. Не пізнаєш?
Микита схопився з лави.
— Свят, свят!.. Та це Трохим Швайка! — скрикнув він, пізнавши свого давнього товариша, що з ним мало не десять років ходив походами й бився поруч. — Нащо ж то ти убрався та бороду запустив?
— Давай перше почоломкаємося, а далі все роскажу! — сказав Швайка, простягши до Микити свої довгі, дебелі руки. — Заховався тут, мов тхір у норі, та гадаєш уже, що й не знайдемо? Ні, козаче, ми з Січі все чуємо й усе знаємо, що діється на Україні. Чули навіть і те, що тебе лисий дідько примостив до бабського боку.
Почувши останні слова, Пріся й Ганна почали дивитися на гостя вороже, Данило ж перебив розмову приятелів, сказавши Микиті, що раніще годиться почаствувати гостя, а тоді вже роспитувати. Він посадив Швайку поруч себе й налив йому добру чарку горілки, а коли гість випив, зразу ж налив і другу.
— Ти просто з Січі, Трохиме? — спитав Галаган, коли гість трохи заїв питво.
— А чи правда тому — спитав Цимбалюк — що Хмельницький піднімає запорожців проти ляхів?
— Чув, чув і я про це!… — одповів Швайка, поглядючи на Цимбалюка непевним поглядом. — А запевно не знаю…
Галаган зрозумів, що Швайка, знаючи Цимбалюка за прихильника поляків, таїться від нього й не хоче говорити про заміри Хмельницького.
— Не бійся, Трохиме! — сказав він. — У нашій хаті стіни не чують, а люде не говорять, чого не треба. Мій тесть уже зневірився
