— Що це за лист? — спитала вона.
— Це відповідь пана Де-Варда, мадам! — відмовила, трясучись, Кеті.
— Неможливо! — згукнула міледі. — Неможливо, щоб джентлмен написав такого листа дамі.
Раптом вона здрігнулася й вимовила:
— Боже мій! Чи не довідався він?..
Міледі спинилася. Зуби їй клацали. Вона стала бліда, як мрець, хотіла підійти до вікна, щоб відсвіжитися, та спромоглася тільки простягти руки, — ноги в неї підломилися, і вона впала в крісло.
Кеті здалося, що міледі знепритомніла: вона кинулася розстібнути їй корсаж, та міледі рвучко схопилася з крісла.
— Чого вам треба від мене? — сказала вона. — І чого це ви підносите руку наді мною?
— Я думала, що вам стало млосно й хотіла допомогти, — відповіла покоївка, перелякана жахливим виглядом своєї пані.
— Мені млосно? Мені! Мені! Ви вважаєте мене за легкодуху жіночку. Коли мене ображають, я не зомліваю, а мщуся за себе. Чуєте ви це?
І жестом вона звеліла Кеті піти геть.
Увечорі міледі звеліла ввести Д'Артаньяна, тільки він прийде. Але Д'Артаньян не прийшов.
Назавтра Кеті знову зайшла до юнака й розповіла йому про все, що сталося напередодні. Д'Артаньян усміхнувся. Ревнивий гнів міледі була його помста.
Увечорі міледі нетерпеливилась ще більше, як учора. Вона повторила свої розпорядження щодо ґасконця, але й на цей раз чекала на нього дурно.
Прийшовши до Д'Артаньяна другого дня, Кеті не була вже така жвава й весела, як передніше, а, навпаки, мала надзвичайно сумний вигляд.
Д'Артаньян спитав бідолашну дівчину, що з нею сталося. Замість відповіді Кеті витягла з кешені листа й подала його Д'Артаньянові.
Лист був написаний рукою міледі, тільки тепер на адресу Д'Артаньяна, а не графа Де-Варда.
Юнак розгорнув листа й прочитав:
