донне море мужицьких сліз, вона вся потопає в них, ними пройняте кожне оповіданнє цього письменника!
Ось хоч би й спомини якоїсь людини про мужицьку рідню, — спомини зложені Стефаником; чиж не повні вони смутку і гірких сліз хлопця-селянина, котрого пускали у світ на науку, хотяй він потім і ходив у панській одежі? Хіба це не селянська проста душа тихенько жаліється й стогне в оцих словах:
„Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у сьвіт на науку. І ходив я по тім сьвіті і гнувся як лоза для кавалка хліба і чув на собі сотки гордих очей…
По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках сиділа на призьбі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привитала. „Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми ії дурили, що ти над'їдеш. А таки того дня що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Тай умерла“…
Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися (дійшли). „Адї (гляди), синку, отсє Маріїн гріб (могила). Я вже насадила і рути, і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж в осени посажу“. Сіли ми коло гробу і мама оповідали
