пробув у своїй каютї, не тому, що море було люте, і не тому, що фезка почувала себе зле, а тому що сей чортів верблюд, як тільки його пан зявляв ся на помостї, робив кругом нього дуже смішні прояви нїжности… Ви нїколи не бачили верблюда, котрий би більше афішував кого небудь як себе!…
Тим часом Тартарен, висовуючи часом свій ніс у віконце каюти, помічав, як з години на годину синє альжерське небо трохи блїднїло; і нарештї потім одного ранку, в срібнім туманї, він почув з радістю, як дзвонять всї дзвони Марселя. Уже приїхали…
Зуав спускає якор.
Наш чоловічина, не маючи багажа, зійшов потихеньку, нїкому нїчого не кажучи, хутко перебрів Марсейль, завше боячись переслїдувань верблюда, і заспокоїв ся лишень тодї, коли пристроїв ся у вагонї третьої кляси, доброго повільного поїзду, що йшов до Тараскону…
Безпека непевна! Ледве відїхали зо дві милї від Марселю, коли тут усї голови потянули ся до вікон. Кругом крик, усї дивують ся. Тартарен і собі, дивить ся, і… що ж він бачить?… Верблюда, пане, неодчепного верблюда, котрий біг що сили по рельсам, за поїздом, і не відстаючи від нього нї на крок. Тартарен розстроєнний, заховав ся в куток, закриваючи очи.
По сїй безславній експедіції, він рахував вернути ся до дому інкоґнїто. Але присутність сього четвероногого чудовиська робила се неможливим. І Боже милосердний, який поворот йому готуєть ся! Нї гроша, нї левів, нїчого… Єдиний верблюд!…
„Тараскон!… Тараскон!…“
Треба було злїзати.
О чудо! Ледве фезка героя зявила ся в дверах, зчинив ся великий крик: „Vive Tartarin“! так
