на нього: про що инше навіть і не балакали. Стрільба до шапок поламала собі крила. Романси замовкли. В аптецї Безюке фортепяно нудило ся під зеленим покривалом, мухи під ним здихали… Подоріж Тартарена припинила все.
Треба було бачити успіх Тарасконця в сальонах. Кожен хоче його побачити, з ним побалакати, кожен хотїв забрати його до себе, викрасти його. Для дам не було більшої чести, як іти до звіринця Мітена під руку з Тартареном і почути від нього перед самою клїткою лева, як готують ся ловити сїх великих звірів, куди треба цїляти, на скільки кроків, які численні випадки були і т. и.
Тартарен давав свої пояснення кожному, хто хотїв. Він читав Жюля Жерара і знав полюваннє на лева як своїх пять пальцїв, неначе він сам там був. До того-ж оповідав він про сї речи незвичайно красномовно. Але де він був найкращий, то се вечером за обідом у предсїдателя Ладевеца, або у славного коменданта Бравіди, старого капітана в одставцї, коли йому підносили каву, і всї кріселка підсовували ся і його примушували росповідати про майбутнє полюваннє. Тодї, обперши ся на стіл, уткнувши ніс в своє мока, герой росповідав схвильованим голосом всї страшні небезпеки, котрі ждали на нього там.
Він оповідав про довгі варти без місяця, про чумні болота, про ріки отруєні листями олєандра, про снїги, про пекуче сонце, про скорпіонів, про сараняні дощі. Він росповідав там про звичаї великих левів Атлясу, їхнїй спосіб бити ся, їх феноменальну силу і їх страшну злість підчас тїчки.
Потім захоплений своїм власним оповіданнєм, він вставав зза стола, скакав посеред їдальнї, наслїдуючись крик лева, стріл карабіна, бах! бах! свист розривної кулї пор! пор! розмахуючи руками, ревучи, перевертаючи крісла…
