Ревів нарід. Великий чоловік посміхав ся привітно, але не здіймав фези, бо йому заважали рушницї. Правда, він тепер уже знав на чим тримаєть ся любов народу. Може, навіть в глибинї своєї душі він проклинав своїх страшних компатріотів, котрі примусили його виїхати, покинути своє красне гнїздечко, з сими білими стїнами, з зеленими віконницями… Але сього по ньому не видно було. Спокійний і гордий, хоча трошки блїдий, він подав ся на дорогу, оглянув повоз і, переконавши ся що все як слїд, весело взяв напрям до станції, навіть, не оглянувши ся нї разу на дім під баобабом. За ним йшли: бравий комендант Бравіда, старий комендант в одставцї, голова Лядевез, збройщик Кастекальд і всї стрільцї до кашкетів, потім повози з річами, потім народ. На перонї його ждав начальник станції, старий Африканець з 1830 року, він скілька разів гаряче стиснув йому руку…
Експрес Париж — Марсель ще не прийшов. Тартарен і його головний штаб війшли в чекальню. Щоб не було натовпу, начальник станції велїв замкнути ґрати.
Цїлих чверть години Тартарен прохожав вздовш і впоперек в чекальнї серед стрільцїв до шапок. Він їм оповідав про свою мандрівку, про мислівство, обіцяв прислати шкіри.
Він записав в своїй памятковій книжцї чергу на шкіри, наче чергу на кадріль. Спокійний і лагідний як Сократ під той час, коли він повинен був випити отруту, відважний Тарасконець мав для кожного слово, привітливий усміх для всїх. Він балакав просто, привітливо; можна б сказати, що відїзжаючи, він хотїв заставити по собі цїлу низку зачаровання, жалїв, і добрих згадок. Чуючи в який спосіб промовляє до них їх шеф, всї стрільцї до шапок були в сльозах, а де хто навіть каяв ся, напр. голова Лядевез і аптекар Безюке. По кутках нла-
